Спогади колишнього солдата Червоної армії. Героям Слава!

МАРШАЛ ЖУКОВ І УКРАЇНЦІ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

"Називати війну вітчизняною може той, хто захищав свою вітчизну. Українці захищали не свою вітчизну, а воювали за Російську імперію (що до 8 грудня 1991 року звалася Союз РСР) проти гітлерівської імперії.

Україна не оголошувала війни Німеччині і не оголошувала стану війни з нею. Україна не була суб'єктом міжнародного права і тому не воювала з Німеччиною. Україна була колонією Москви, українці, — громадянами Союзу РСР. Керівництво Союзу мобілізувало українців до імперської армії і погнало на війну: до 1941 року на загарбання чужих країн і розширення меж імперії, від 1941 року — на захист загарбаних територій від іншого загарбника — гітлерівської Німеччини.

Українці в цій війні були гарматним м'ясом, а по-заяк у Москві на нас завжди дивилися з підозрою, то маршал Жуков від початку й до кінця війни з Німеччиною послідовно і завзято старався убивати українців якомога більше. Верхом його українофобства був наказ, що він його підписав 1944 року разом з Берією, про примусове виселення всіх українців, які жили на окупованій німцями українській території, в «отдаленные края СССР».

1943 року, коли німецька окупація на Чернігівщині змінилася російською, мого батька і всіх дорослих чоловіків села забрали (силою) до Червоної армії. Ця Червона армія була російською армією: уніформа, статути і мова були російські, у ній плекали російські військові традиції, і Сталін у переговорах з Рузвельтом і Черчілем постійно вживав вирази «русские войска», «русский маршал Жуков», «русский генерал» тощо.

Мого батька і всіх мобілізованих селян без жодного військового навчання, у своєму цивільному одязі через два тижні після мобілізації привезли на фронт біля Лоєва на Дніпрі, дали одну гвинтівку на кілька чоловіків і по свіжому білому сніжку в сірих, чорних та інших темних піджаках кинули німцям під кулі. До села почали щодень надходити повідомлення про смерть, їх було все більше. Одного разу прийшло повідомлення про смерть 25 чоловік. Так російська імперія перетворила їх на гарматне м'ясо!

Наприкінці 1944 року і мене, 16-річного хлопця, взяли до тієї ж армії зброєю захищати московські імперські інтереси. І був я в армії до 1953 року. Тепер маю статус учасника бойових дій.

Мені жаль, що я змушений був так довго ходити в російській сірій шинелі, носити російську зброю, користуватися російською мовою і зміцнювати своєю участю в російській армії колоніальне ярмо на шиї України.

Я заздрю воякам Української повстанської армії.Вони воювали за свободу України проти німецьких окупантів, проти польських антиукраїнських сил, проти російських окупантів. Вони — справжні продовжувачі нашої славної Козаччини, їх не мобілізували до УПА силою. Вони самі йшли до неї, самі шукали собі зброю, присягали боротися супроти окупантів до загину й у разі безвиході воліли радше підірватися на гранаті, аніж здатися в полон. Вони — справжні лицарі й щирі сини України — ось хто має право гордо підняти голову й сказати: я захищав Вітчизну!

Я, мій батько, сотні селян, які лягли трупом під Лоєвом на лівому березі Дніпра, продовжили не козацькі традиції боротьби за волю, а традиції рабської покори, служіння чужим інтересам. Ця традиція — не та, якою можна пишатися. Вона народилася з національного рабства і його продовжувала. В умовах незалежності не її треба згадувати, а плекати натомість козацькі традиції і славити продовжувачів їх — вояків Української повстанської армії!"

Л. Лук'яненко

(Надруковано у газеті «Вечірній Київ» від 17 червня 1998 року)

весь варіант тексту можна знайти за адресою http://exlibris.org.ua/text/zhukov.html